Одного разу йшла я з обіду на роботу і побачила школярку років дев’яти, яка понуро йшла по вулиці і гірко плакала, роняючи великі сльози на фіолетову куртку. Люди проходили повз, бо думали, що дівчинка плаче через яку-небудь двійку або щось подібне. Я теж пройшла повз, але щось змусило мене повернутися і підійти до неї.- Ти чого плачеш? — запитала я.
Дівчинка забарилася, але потім все ж відповіла:- У нас уроки раніше закінчилися, два англійських скасували. Мама на роботі, а бабуся кудись пішла, вдома нікого немає, я не знаю, що робити. Треба подзвонити мамі, а у мене грошей немає на рахунку.- І ти через це плачеш? – Ну так.
— У даєш! Розвела вогкість на порожньому місці. Диктуй номер, зараз я твоїй мамі подзвоню. Набрали маму, поговорили. Та сказала — почекати на лавочці біля під’їзду, тому що, бабуся скоро прийде. До кінця розмови з мамою дівчинка висушила сльози і навіть посміхалася.
На прощання я сказала їй, що в світі дуже мало речей, через які дійсно варто засмучуватися. І якщо наступного разу їй знадобиться допомога, нехай не плаче, а звернеться до якої-небудь симпатичної дівчини на вулиці, на зразок мене!
Мораль цієї історії така: іноді, щоб допомогти людині, не потрібно робити якихось серйозних зусиль.
Особливо це стосується дітей, тому що вони недосвідчені в цьому світі, і часто приймають дрібну неприємність за велику біду. І навіть якщо дитина дійсно плаче через двійки, просто підійдіть і скажіть, що це не трагедія, просто треба наступного разу підготуватися до уроку краще, і тоді обов’язково буде «відмінно».
