Одного разу я, чоловік і наш син вирушили на туристичну базу, розташовану на мальовничих берегах озера Байкал. Тоді я була на 5-му місяці ваг ітності, молодшій дитині було майже п’ять років. Загалом, приїхали, почали розташовуватися в будиночку.
Потім пішли на озеро. У той час там було багато відпочиваючих, але нам все-таки вдалося знайти більш-менш вільне містечко. Синуля був в захваті від неймовірної достатку каменів різних розмірів, які були з красивими вкрапленнями.
Чоловік узяв сина — і вони пішли до води, поки я з животом намагалася сісти на плед .Мої чоловіки прогулювалися вздовж води, збирали різні камені. Раптом бачу, біжить мій Артемко з величезним каменем. Пробіг — відпочив, пробіг — відпочив. Видно було, як нелегко йому давався цей марафон.
Але синуля намагався так акуратненько нести свою дорогоцінну ношу. Чоловік йшов за сином і дивно якось посміхався, а очі якось світилися. Помітила в них смішинки. Що ж там такого смішного, думаю. Прям дуже цікаво стало, що за камінь такий цінний, що син тягне його вже так довго? Сиджу, чекаю.
Підбіг до мене Артемко і каже: «Мамо, дивись! Знаєш, що це?» Яйце дин0завра! Бачиш, воно і з цятками такими ж! Всі відпочиваючі поруч, почувши це, почали тихенько сміятися. Але на цьому ще не все! Що сталося далі, ще цікавіше: Мам, сідай, ти повинна висидіти його! Ти ж все одно дитинку чекаєш, заодно і дин0заврика мені висидіш! Ну давай же!». Весь пляж катався по піску від сміху, а деяким, я думаю, захотілося подивитися і на яйце того самого динозавра і на те, як я його висиджую …
