Справили весілля з Михайлом аж через рік. Переживала Віра даремно, тому що свекруха була доброю жінкою і любила її, як рідну дочку. Так доля направила, що в невістках Вірі жилося краще, ніж в рідній сім’ї. Але через півтора року хлопчик по мер. Молоді батьки везли його з лікарні додому, чекали автобус. Люди дивувалися: такий сильний мороз, а дитинка — в повіточці.
А що було в душі згорілих батьків, відомо тільки Богу. Непросте життя підготувала їм ще дуже багато випробувань на шляху до такого бажаного щастя в родині. Це були 50-ті роки минулого століття. Віра наро дилася в селі Звенигород Бучацького району в бідній родині. Її, наймолодшу з чотирьох дочок, мама чомусь недолюблювала, вважала зайвою і морально давила на дитину.
Не раз, сховавшись в тихому місці, Віра згорталася клубочком і тихо плакала над своїм нещасним дитинством. Чи не розуміла, чому сестер любили, а до неї ставилися, як до нерідної. Так хотілося пригорнутися до мами, щоб вона погладила по голівці, сказала, що любить. Так хотілося материнського тепла і ласки … Коли Віра пішла в школу і часом просила у мами дати їй хоч копійку, та не давала.
Тоді дівчинка постановила собі: «Коли виросту, дам копійку того, хто її не має. А коли матиму дітей і онуків, то буду їм давати все, що зможу». Сумно було Вірі від того, що дівчатка-однолітки ходять в красивих платтячках, а їй ніколи не купують обновок, завжди доношує одяг за сестрами.
Закінчивши школу, Віра вступила в Підволочиського училища вчитися на маляра. Там зустріла Михайла — майбутнього столяра. Вона дуже любила шоколадні цукерки «Червоний мак» і тепер з посмішкою згадує, як хлопець приносив їй м’ятні льодяники. Адже в ті часи на шоколадні цукерки йому не вистачало грошей.
Після закінчення училища молоді люди вирішили одружитися, але загинув брат Михайла, тому весілля відклали. Справили його аж через рік-і пішла віра за невістку. Переживала даремно, тому що свекруха була доброю жінкою і любила її, як рідну дочку. Так доля направила, що в невістках Вірі жилося краще, ніж в рідній сім’ї.
Правда, на жаль, стискала серце, як згадувала, що відправили її в невістки без приданого, без копійки, в старому політиці. Однак, незважаючи ні на що, Віра поважала і любила свою матір. Згодом батьки Михайла купили молодим старий будинок в Івані-порожньому, де колись жили батьки Боднарчук. Уже в 70-х роках Віра з Михайлом і з донькою Оксаною перейшли жити в маленьку побілені хату.
Віра ходила на роботу в поле, полола буряки, мюмюн, працювала на розсадниках. Михайло їздив кіньми і збирав по селу молоко. Працювали обоє, становили копійку до копійки і згодом за допомогою батьків добудували будинок. З роками сім’я Бєлікових збільшувалася.
За Оксанкою наро дилася Оля, потім-Павлусь. І через півтора року хлопчик по мер від важкої хвороби … Молоді батьки везли його тіло з лікарні додому, чекали автобус. Люди дивувалися: такий сильний мороз, а дитинка — в повіточку. А що було в душі згорілих батьків, відомо тільки Богу. Поховали синочка в хурделіцу, посадили у могилки маленьку сосонку.
Росла вона більше 25 років. Два роки тому дерево зрубали, і пам’ять про Павлуся залишається в серцях рідних людей. Круговерть буднів знову підхопила сім’ю: робота, господиня, діти … в 1981-му наро дилася Світлана, через рік — Михайлик, а в 1984-му — Люда. Старші молодших бавили, тому що мати з батьком безупинно працювали. Такого достатку, як тепер, не було, проте жилося набагато веселіше і простіше.
У родині Бєліков стародавні традиції плекають донині. Найцікавіше дітям на Святий вечір. Дідусь Михайло ховає в сіні яблука, гроші, цукерки, горіхи. Онуки колупаються там, а потім кожен хвалиться, хто чого більше знайшов. Правда, бабусі не завжди подобаються такі забави, тому що коли стає занадто весело, починає боліти голова. Вона з посмішкою завжди говорить:
«Все! Досить, що не буде більше цього. Ви що, Сена ніколи не виділи? Так подивіться: то сіно всюди-і на печі, і на столі, і на голові, на пампушках, в кутку плаває, в чашках повно. Агий! «Однак це забавне бабусине невдоволення щороку повторюється. Потім вона і сама зі своїх слів сміється, і ми теж.
У 43 роки, коли найменшій доньці виповнилося 14, бабуся вийшла на пенсію, їй присвоїли звання «Мати-героїня» і дали медаль «Мати-героїня» Другого ступеня. Тепер вона тільки дивується: коли ж це все повиростали! І радіє, бо не кожному подружжю дано виростити велику сім’ю аж до четвертого покоління.
Михайло і Віра Білики дочекалися десятьох онуків і чотирьох правнуків. Берегинею великої родини залишається найкраща, мила мама і бабуся — наша невтомна бджілка, щира і проста, спрацьована, змучена, з мозолястими руками, зморшками на сонячному особі і срібною памороззю на волоссі … Вона мріє тільки про те, щоб діти між собою любили і розуміли один одного, адже життя таке коротке!
