В той день я без настрою йшов по вулиці. Всього місяць як переїхав в нову знімну квартиру, а мене звільнили з роботи через скорочення штату. Працював офіціантом в ресторані, хоч і мав вищу освіту і досвід роботи менеджером по управлінню персоналом. Переді мною йшла старенька бабця з величезною сумкою.
Вона ледве тягла її. Вирішив допомогти. Старенька не відмовилася. Хвилин п’ятнадцять ми йшли і розмовляли. Вона поцікавилася, чому я такий зажурився. Вирішив хоч комусь розповісти про свої проб леми. Бабуся щиро мені поспівчувала і запросила на чай. Поки закипав чайник, вона комусь зателефонувала.
Коли повернулася на кухню, то дала мені папірець, на якій було написано номер і ім’я. — Це мій син. Він власник ресторану. Подзвони йому і скажи, що від мене. Думаю, знайде тебе якусь роботу. Я був безмежно вдячний цій старенькій. А ще більше здивувався, коли побачив, що її син — власник одного з кращих закладів в нашому місті. Подзвонив.
Домовилися про зустріч. Місяць я працював офіціантом, потім старшим офіціантом, і ось вже з наступного тижня я — менеджер з управління персоналом. Про роботу в такому ресторані я навіть і мріяти не міг ще кілька місяців тому. Ось так спрацювала миттєва кар ма, або, як то кажуть у нас: «Що посієш, те й пожнеш».
