Дашу я знав з дитинства. Вона жила в сусідньому будинку, скільки себе пам’ятаю. І коли вона втратила батька, а потім і мати, то потрапила в дитячий будинок. Тільки тоді я зрозумів, що завжди любив цю дівчину. Коли ми зустрілися знову, було вже пізно говорити про свої почуття. Городок у нас був невеликий, і на нашій вулиці було мало дітей. Зрозуміло, що з сусідньої дівчиною Дашею ми були друзями. Разом ходили в школу, а після я завжди її проводжав, хоч ми були і не в одному класі.
До Даші весь час «приставали», адже росла вона без батька, а матері колись було нею займатися. Тому Даша росла як перекотиполе. І це помічали, а діти, як відомо, жорстокі. Часто мені доводилося виручати її або чекати після уроків, щоб провести додому. Одного разу Даша перестала з’являтися на вулиці, не ходила в школу та й в гості перестала заходити.
Тоді я помітив, що і матері Даші щось не видно. Мати мені пояснила, що тітки Люби теж не стало, а Дашу забрали в дитячий будинок. Мама заспокоїла, що це може бути ненадовго, поки знайдуть рідних Даші, може, вони захочуть виховувати дівчину, адже і житло у нього залишилося. Я закінчив школу, технікум і пішов в армію, а Даша так і не поверталася. Я дуже її чекав, тільки після того, як її забрали, я зрозумів, що завжди любив цю дівчину.
Після армії, я відразу ж вирішив провідати Дашу, бачив, що начебто в будинку хтось живе. Відкрила мені Даша. Вона мене начебто не дізналася, а до її нозі тулився маленький хлопчик. З кімнати пролунав чоловічий голос. Даша пояснила, що це просто сусід прийшов привітатися і тут же закрила двері, прямо перед моїм носом. Я зрозумів, що вже пізно говорити про свої почуття. Я знайшов роботу в місті, переїхав.
Намагався забути «просто сусідку», та ловив себе на тому, що кожну дівчину порівнюю з Дашею. Це було нестерпно. Згодом мій батько також залишив цей світ, мати просила повернутися, але я не міг. Розумів, що не зможу бачити Дашу і її щасливу сім’ю. Але довелося … Мати захворіла, і у мене вже не було виходу. Через кілька тижнів після повернення, в наші двері постукав хлопчик: — Дядько Дмитро, а ви допоможете нам ліжечко для сестрички зібрати? Мама сказала, Ви можете. — Звичайно, а тато на роботі? — Ні, він більше не буде з нами жити.
Звичайно, я прийшов на допомогу Даші. З тих пір ми почали часто бачитися, приходити один до одного в гості. Через кілька тижнів Даша потрапила в лікарню. З нею і дитиною все було в порядку, і її поклали на збереження до пологів. Малого Олеся я забрав до себе. Ми з ним грали, ходило в кіно, кафе, часто гуляли в парку, та не забували щодня відвідувати Дашу.
Її колишній чоловік, на жаль, за цей час жодного разу не з’явився. Під час однієї з прогулянок хлопець здивував мене і зворушив: — Дядя, будьте моїм татом? — Олесь підняв на мене свої очі, в них я побачив надію і страх. І я не зміг відмовити, адже і сам прив’язався до хлопця. Через два місяці ми зустрічали Дашу з лікарні.
І все сталося само собою. Через кілька місяців ми офіційно оформили стосунки. Маленькій Тетянка я дав своє прізвище. Разом ми вже більше 10 років. І кожен раз, коли я повертаюся з роботи додому, мене чекає чистий і затишний будинок, щаслива любляча дружина і вже троє чудових дітей. І я щасливий разом з ними …
