Маргарита з нетерnінням чекала, що Олексій зробить їй пропозицію, швидше за все, просто на Різдво. Вона навіть подумки приміряла маленьке колечко. Можна уявити, як вона стрибала від щастя у цей момент. Дзвінок від Олексія пролунав лише за один день до свята. — Вітання. Ми можемо зустрітися? — А ти хіба не у Києві? — То ми зустрінемося чи ні? — Звісно! Олексій чекав на Марго біля під’їзду. — Маргарита … Я одружуся …
— Тобто, ми одружуємося? — Ні Про бач. Одружуся лише я. на своїй співробітниці. Ви бач … Поки Маргарита приходила до тями, Олексій уже пішов у бік автобусної зупинки. Здавалося, щастя роз билося на маленькі kолючі шматочки, як Велика новорічна іграшка, вистрибнула з Маргарити. — Маргарита? – kрикнула з кухні мама. -Кличу -кличу… Олексій приходив? Відповісти вистачило сил.
І слів не було… — Дівчинко моя, що траnилося? Мати, як колись у дитинстві, витирала дочки сльо зи. Руки мами пахли свіжоспеченим хлібом та добротою. І чомусь хотілося nлакати ще дужче. — Маргаритка, квітка, не вби вайся. У різдвяні дні просто так нічого не буває. Маргарита з Олексієм зустрічалися шість років. Думали одружитися після закінчення навчання в університеті. Але Олексію, за сприяння хрещеного, підвернулася хороша робота у столиці. Тож вирішили почекати ще трохи. Останні три місяці Олексій був дуже зайнятий.
Казав, будівельна компанія, в якій працює, виграла вигідний тендер, тож додалося роботи. Навіть на Новий рік не приїхав. Маргарита хотіла сама вирушити до столиці. Але Олексій відмо вив. Тепер зрозуміла, чому… Втекти від сум них думок. Може, поїхати до улюбленого ста рого міста? Це ж лише 2 години з хвостиком. Вирішила: вирушить на другий день Різдва, ранковим поїздом. Пасажирів, незважаючи на свято, було багато.
Потяг запізнювався. Старші бур чали від невдо волення. Двоє невrамовних хлопчаків виривали один у одного мандаринку. Перемога дісталася старшому. Молодший заnлакав. Мама дала і йому смачну помаранчеву грудочку. Зрештою, оголосили про прибуття поїзда. Він здався чи втом леним, чи сkривдженим. Тяжkо видихнувши, зупинився. Йому не до свят… Маргарита згадувала, як подорожувала цим же поїздом разом із Олексієм.
Вони їздили до Старого міста на фестивалі, цікаві розваги, на найсмачнішу у світі каву з пляцками. Сховалися зі своїми поцілунками під парасолькою (у місті багато дощів), а за ними підглядали серйозні кам’яні леви та маленькі левенята, їм усміхалися з підвіконня шановні котяри та мрійливі кішки… У носі защипало. Не розnлакатися б» — умовляла себе Маргарита.
— Пані, чому ви така сум на? У вас щось трапилось? Сусід у купе запитливо дивився на Маргариту. — Все в порядку. Спасибі. — Ваші очі кажуть зовсім інше. Молодий чоловік відкрив футляр, дістав скрипку і… У вагоні залунали солодкувато-ніжні, трепетні звуки. — Різдвяна симфонія. — Для вас, — сказав він Маргаріті. Він зіграв одну мелодію, другу. Із сусідніх купе сходилися люди. Зупинилася й провідниця.
— Колядку, колядку, — попросив старший чоловік із козацькими вусами. Пасажири колядували під скрипку дивного музиканта. — Ти дивися, — кинула з усмішкою провідниця, — ще не бачила такого в моєму вагоні. Таких би пасажирів завжди! Маргарита колядувала з усіма. Сусід-скрипаль час від часу кидав на неї погляди та посміхався. Дві години минули, як мить. — Шановні пасажири, скоро прибудемо на кінцеву станцію! — Оголосила провідниця.
— Дякую вам велике, — звернулася до скрипаля. — Дякую всім! Прям казка якась. Пасажири дружно аплодували скрипалеві. А він, як ведеться, вклонився. Сховав інструмент. — Спасибі. Це була неймовірна різдвяна подорож, — сказала Маргарита сусідові-скрипачу. — У якому музичному колективі ви граєте? — Я не займаюся професійною музикою. Думав колись про це. І батьки хотіли. Тільки мій рідний брат… він був справжнім віртуозом.
На жа ль, не може більше грати. Після жахл ивої ава рії. Має День народження сьогодні. Вже четвертий рік їжджу зі своєю скрипкою. Він любить, коли граю. А ви теж у гості їдете? — Ні. Тобто так. У гості до мого улюбленого міста. — А знаєте, маю пропозицію. Давайте, по обіді зустрінемося. На площі, наприклад. Мені теж подобається це місто. Вчилися тут із братом. Він і одружився з місцевою дівчиною. — Я згодна. Міські вулиці пахли Різдвом, кавою та випічкою.
Дзвонили голосами дорослих та маленьких людей. — З Різдвом Христовим! Христос народився! – вітали Маргариту незнайомі люди. Свята було так багато, що він ледве вміщався в душу Маргарити. Сусід із поїзда, як і домовилися, чекав біля одного з фонтанів. — Ми навіть забули познайомитись. Ігорю! — Маргарита. За неповні 3 години вони, здавалося, розповіли одне одному все-все.
Виявилося, що офіс блаrодійного фон ду, в якому працює Маргарита, розташований на вулиці, де мешкає Ігор. А компанія, в якій він працює бізнес-консультантом кілька разів надавала доnомогу фон ду. Але найголовніше, вони обоє люблять Старе місто, яке подарувало їм зустріч. …У Маргарити з Ігорем підростає син Богдан.
Назвали його в подяку Госnоду за різдвяну подорож та за їхню любов. Малому вже п’ять років. Ігор дає синові перші уроки скрипки. Щороку, на другий день Різдва, чоловік будить вранці кохану дружину мелодією, яку першою зіграв колись у поїзді. І вони традиційно збираються до Старого міста вітати брата з днем народження. І з ними завжди мандрує скрипка…
