Вся ця плутанина почалася в кінці мого першого шлюбу. Того чоловіка я вже хочу скоріше забути, як страшний сон. Ми лаялися буквально кожен день, він закочував скандали навіть через самого маленького мого косяка, а коли він підняв на мене руку, тоді вся надія в мені, що він зміниться в кращу сторону, згасла.
Ще два роки після розлучення я провела в гордій самоті, я просто не могла нормально спілкуватися з чоловіками – не довіряла їм, сконцентрувалася на собі і своїй роботі. І ось одного разу, коли я спізнювалася на важливу нараду, не помітила яму на дорозі і моя машина застрягла в ній. Весь свій гнів я виплеснула на робітника, який стояв поруч і якраз залатував ці дірки.
Але він ніяк не відповів на мої образи, просто викликав евакуатор і допоміг мені з машиною. Ми деякий час вже по-дружньому базікали, поки чекали евакуатора. В кінці ми обмінялися номерами, щоб я подзвонила йому в разі чого, проте подзвонив мені він і вже в наступний день з пропозицією піти з ним в кіно. Незабаром ми почали зустрічатися, а зовсім недавно ми одружилися.
З ним я себе почуваю, як у казці: у справжньому коханні і безпеці, але є дещо, що мені не дає спокою з самого початку наших відносин. Це різниця в наших соціальних статусах. Я працюю начальником відділу кадрів в одній приватній компанії, а він – дорожній робітник. Ми живемо в абсолютно різних світах, але я його люблю, а він любить мене. Сподіваюся, в майбутньому нам ця різниця ніяк не завадить.
