Батьків 15-річного хлопця викликали в школу, тому що він відмовився викинути сміття. Подивіться, як поступив його тато! — Завтра викликають в школу! — дружина кидає сумку і втомлено сідає на лавку в коридорі. – Що трапилося? — питаю. – Твій син знову завинив! Я посміхаюсь. У нас давно так — все хороше y дітей від неї, все погане від мене. Я не чиню опір. Деякі їх «недоліки» навпаки вважаю достоїнствами. Сідаю з нею поруч. Вона кладе голову на плече. -Зінка дзвонила. Каже, він якесь відро для сміття викинув з вікна школи прямо на вулицю! «Зінка» — директор 181 школи. -Може ти сходиш?! — вона жалісливо дивиться мені в очі.
-Звичайно сходжу! — погоджуюся я. Це помста. Два місяці тому директриса зробила промах, також викликавши дружину в школу. Але прийшов я. Випадок був неординарний. Зовсім. Я був розлючений і засмучений вчинком свого 15-річного сина. Він хотів зробити фейверк з решти з Нового року останків петард і проніс їх на дискотеку в школу. Добре, що чергові викладачі вчасно помітили і вилучили. Зінаїда Павлівна залишила мене на «poзтepзaння» завуча. Я не відразу визнав y ній керівника. Маленька, сіренька, в незрозумілому одязі, говорить незв’язно. Мені більше вона нагадала технічку. Майже годинний допит скінчився одним єдиним питанням: «Ви уявляєте, що було б, якщо б він його підірвав?» — я не витримав і сам викликав в школу оперативну машину з написом «Розмінування».
Це надзвичайна подія. ПП. Ситуація пішла за незвичним сценарієм. Таке не прощається.Це повинна була бути перша наша зустріч. Ми не зустрічалися з нею до цього разу. Вона не знала про це і перевага була на моєму боці. Ми з сином проходимо в директорську. Зупиняю його в секретарській і заходжу в кабінет. Там сидить чоловік п’ять. Сама Зінка, побачивши мене, дивується, але не показує цього. Навіть посміхається холодною усмішкою. Я представляюся. Дуже люб’язно вітається і просить мене запросити сина, майже наказує: – Приведіть, будь ласка, сина сюди! – Навіщо? — дивуюся. – Для того, щоб ми послухали його і він розповів нам, як він міг вчинити такий жахливий вчинок! — вона незадоволена і починає злитися.
Зазвичай питання задає вона. – Він нікуди не піде! Я поки не знаю, що саме він накоїв! Давайте, будь ласка, без ваших вердиктів! — беру ситуацію в свої руки. Не люблю, коли мені вказують, що робити. – Я вже послухав його версію! — відповідаю їй, — Тепер ви мені розповісте, що сталося! Зінка ніби не чує мене: -Запросіть, будь ласка, вашого сина сюди і сідайте самі! — підштовхує мені стілець. Я закриваю двері. Син залишається в секретарській. Мені знайома ця ситуація. Довелося побувати на подібних судилища. З тих пір ненавиджу подібні зібрання і людей, які їх організовують. Зінка слабка людина. Таким не можна довіряти владу. Тим більше владу над дітьми. Уявляю, скільки судилищ було в її кабінеті.
Скільки зламаних дитячих душ вийшло звідси. А головне, відданих власними батьками. Я добре знаю цей метод. Людину заводять і ставлять перед усіма. Він уже звинувачений. Вирок давно винесено такими Зінками. Але весь інтерес в іншому — потрібно розтоптати людину. Потрібно зламати і знищити, щоб він більше ніколи не зміг, ніколи не підняв би голови проти системи. Судилище маленької людини. Який ще не навчився себе захищати. І для цієї мети запрошують батьків. Їх саджають спеціально поруч з собою, прямо навпроти власної дитини. Потім почнеться допит. І на кожну відповідь директриса буде дивитися в очі батькам:- Ось бачите! Подивіться на нього! -Як таке, взагалі, могло прийти в голову?!
І батьки слухняно будуть кивати головою, погоджуючись. Погоджуючись, вони роблять зраду. Злий геній Зінки торжествує! Чим ще болючіше можна вдарити дитину, хоча б тим, що рідні йому люди, прилюдно відмовляються від нього… Я принципово не сідаю на стілець. Хочу дати зрозуміти, що для мене це справа не варта виїденого яйця і y мене немає ніякого бажання сидіти тут і обговорювати мого сина. – Ви запросили мене в школу! — я дивлюся прямо їй в очі. — Будьте люб’язні, поясніть мені причину виклику! Зінка втрачається і нічого кращого не знаходить, як знову попросити запросити сина в директорську. З нею все зрозуміло. Я продовжую шоу. Звертаюся до класної керівниці і питаю її про те, що сталося.
Вона совається на стільці і нервово викрикує мені:- Я попросила його викинути сміття! Він відмовився, і я йогозамкнула в кабінеті! Він викинув сміття у вікно! Я оглядаю всіх.- За яким таким правом ви замикаєте мого сина в кабінеті?! Вчителька кліпає очима. Я починаю сердитися. – Чому мій син повинен виносити сміття в школі?! — я перекладаю погляд на Зінку. -У вас тут, що — зона?! -Може прислати комісію в школу?! Може y вас для цього немає прибиральниці або хтось отримує гроші за фіктивною розпискою?! – Можливо, ми все-таки будемо слухати версію вашого сина ?! — лунає голос єдиного чоловіка. Це прогин. Перед Зінкою. Він молодий, як потім з’ясувалося — балотується в депутати.
Знаємо ми таких депутатів. – Ви хто?! — питаю його.- Я вчитель в цій школі! – Яке відношення ви маєте до мого сина?! Він губиться і безпорадно крутить головою. – Я в комісії! У педраді! — знаходить, що відповісти він. – Тоді давайте запросимо моїх і його друзів! Його тренерів з спортшколи, сусідів по будинку! Це буде моя педрада! І тоді ми послухаємо всіхВсі притихли. Я звертаюся до Зінки: – Судилище хотіли влаштувати?! Не вийде! Навіть не намагайтеся! Я добре знаю закони! Навіть в вашому законі, в шкільному, немає таких правил! -Чи не ведіть себе, як власник цього закладу! Вас найняли, ось і вчіть!
А виховувати будемо самі, без вас! Якнайняли, так і знімуть! Я ляскаю дверима. Шах і мат. Обіймаю сина і ми йдемо з ним додому. – Життя таке, синку! Вони тепер будуть ловити тебе на промахах, щоб пригадати образ – Я обіцяю, що більше тебе не викличуть в школу! – Це дурниця, синку! Знайдемо іншу… Я радий цій ситуації. Вона дозволила захистити мені свою дитину. Вона важлива для нас обох. Слово він дотримав. До кінця навчання нас більше в школу не викликали. Вся школа заздрила йому. А всього лише потрібно було не зраджувати і захистити свою ж дитину …
