У мене двоє дітей. Син і дочка. Обом за тридцять. Обидва живуть окремо. У кожного своя квартира в місті, сім‘я і діти. Останнім часом бачуся з ними два рази на рік, перший раз, коли привозять до мене в село своїх дітей, вдруге, коли приїжджають забрати їх. Онуки однолітки. Восьми, дев’яти і десяти років. Розпещені, до неподобства. Перші два літніх місяці у мене йшло на те, щоб приструнити їх. І лише в серпні ми з онуками починали жити в мирі та злагоді. І головне, малі, трохи що не по їх, надзвонюють скаржитися матусям. А ті починають тріпати нерви мені.
І то їх не влаштовує, і це. Мовляв, складно вам виконати їх прохання? Складно. Вони вимагають кожен собі своїх улюблених страв. Мені що, їм три різні страви готувати щодня?! Це не я повинна під них підлаштовуватися, а вони під мене. Я своїм дітям, синові з дочкою, в минулому році сказала, що це літо було останнім. Більше на мене нехай не розраховують. Нехай самі піклуються про своїх дітей. Але, по всій видимості, до них не дійшло. Я і взимку їм те ж саме повторила. І знову вони пропустили повз вуха. А ось коли я в травні купила квитки, і сказала їм що їду на все літо на море до сестри, то перше їх питання було:
— А як же онуки? — А у онуків є батьки. Потім спробували повісити своїх чад мені на шию: — Тітка не бачила племінників. — Їдьте і показуйте. Намагалися на совість натиснути: — Ми на тебе сподівалися. — Я вас ще минулого літа попереджала, щоб на мене не розраховували… Вже місяць як відпочиваю у сестри. Насолоджуюся життям. Виклала фотки в мережі. Дочка відразу ж написала коментар: — Тобі біля моря добре. А онуки в місті мучаться. Я не стерпіла, відповіла: — Не посадили б їх на шию, виховали б правильно, і вони б в море плескалися…
