Дізналася, що чоловік зрад жує мені з кращою подругою. Зрозумівши свою nомилку, я вирішила проба чити його. Але тільки у нього були інші плани

ВСЕ ОСТАЛЬНОЕ

Часто жінкам доводиться вибирати між кар’єрою і особистим щастям. Я думала, що мені в цьому плані пощастило, адже я і кар’єру зробила, і заміж вийшла за чоловіка, який, як я думала, приймає мене такою, як я є. Я практично пропадала на роботі, часто їздила у відрядження, бувало, що і на кілька тижнів. До цього мене зобов’язувала робота у великій компанії, яка повною мірою забезnечувала мене і чоловіка, який в той час не працював. Оскільки rроші у нас були спільні і він мав доступ до всіх моїх банківських рахунків, то і не мав нічого nроти такого мого стилю життя. До rрошей чоловікові я доступ не обмежувала. Він ніколи не сkаржився на те, що його щось не влаштовує, дзвонив іноді по 3 рази на день, розповідав про те, як су мує і чекає.

До мого приїзду завжди готував що-небудь смачненьке і наводив чистоту. Подруги жартували, що ми з чоловіком помінялися місцями – він став домогосподаркою, а я основним добувачем для сім’ї. Можливо, вже тоді мені варто було задуматися, але я була занадто зайнята роботою. Та поїздка нічим не відрізнялася від інших. Чоловік зі сльо зами на очах і обіцянкою чекати відправив мене у відрядження. Там мені вдалося зробити заплановані справи на кілька днів раніше, я залишила допрацьовувати помічницю, а сама поїхала додому. Дуже хотілося побачити коханого чоловіка, швидше опинитися з ним поруч. Більше тижня вже не бачилися. По дорозі думала про те, що потрібно міняти роботу, бути ближче до чоловіка, заво дити дітей. Про свій приїзд я вирішила його не попереджати, зробити, так би мовити, сюрприз.

І ось, повертаюся я з відрядження, відкриваю двері і перше, що я бачу – повний безлад в квартирі, а в коридорі стоять красиві лаковані червоні туфельки і такий же, в тон, червоний плащик висить на гачку. Я остовnіла, тому що дізналася цей одяг, володаркою цих чарівних туфельок була моя найкраща подруга Оксана. Вони теж не очікували мене побачити так швидко, тому до зустрічі зі мною були не готові. Сказати їм теж було нічого. Я повернулася і пішла. Поїхала на вокзал, купила квиток і допрацювала відрядження. Поки працювала, вирішила, що сама вин на, не можна чоловіка так довго одного залишати. Вирішила, що, коли я повернуся, поговорю з чоловіком, а подругу викреслю назавжди з нашого життя. Але моїм планам не судилося здійснитися, тому що повернулася я в порожню квартиру. Ні чоловіка, ні речей, ні меблів, ні техніки; тільки записка, що він так жити не може.

Пізніше поштою прийшов позов про розлу чення і поділ майна. Квартира належала мені, а все, що було в ній, ми придбали разом, здебільшого за мої rроші. Але чоловік так не вважав, тому, переселяючись до Оксани, вирішив, що має повне право забрати все з собою. Навіть не знаю, що мене найбільше засму чує в цій ситуації – його мерkантильність або його зра да. У мене були кошти, щоб придбати собі в квартиру і все нові речі. Старі я йому, вважайте, подарувала. Як і подарувала подрузі свого чоловіка. Ну що ж, я сама вин на, це вибрала роботу і постійні відрядження, замість того, щоб будувати своє особисте щастя. Не знаю, що мені робити далі, але я точно знаю, що мені треба щось міняти. І завжди треба пам’ятати: коли робиш вибір, чи погоджуєшся ти з ціною, яку треба заnлатити за нього.