Перші п’ять років мого подружнього життя я прожила разом із свекрухою. Ці роки були схожі на пеkло. Раїса Петрівна мене з першого погляду зненавиділа і робила все, щоб у її будинку я почувала себе незатишно. Чоловік увесь день був на роботі, не було кому мене підтримати, а свекруха цим користувалася і дозволяла собі навіть руку на мене піднімати. Коли її не стало, я зра діла. Ось після цього життя потекло більш-менш мирно. У мене на той момент вже було дві дочки, я несподівано завагітніла втретє. Так як це довелося після смер ті матері, Іван почав наполягати на тому, щоб ми назвали дочку на честь Раїси Петрівни. Мене ця думка просто відвертала, але я не могла йти наперекір думці чоловіка. Так у нас виникла третя дочка. Раїса з народ ження була на диво схожа на мою покійну свекруху, мені було навіть неприємно на неї дивитися.
Навіть коли вона була немовлям, зовнішністю вона її дуже нагадувала. Коли вона виросла, подібність стала очевиднішою. Хоча вона й була моєю рідною дитиною, я не могла її полюбити та взаємодіяти так само, як із іншими дітьми. Ймовірно, вона це відчувала і тяглася до мене ближче, але я постійно її відштовхувала. У кращому разі я просто намагалася, щоб вона менше траплялася мені на очі, але навіть у поведінці її я помічала схожість зі свекрухою, тому періодично у мене траплялися напади роздратування та злості щодо неї, я могла на неї накричати і навіть побити. Рая після вісімнадцятиріччя одразу почала жити окремо, зі мною не розмовляє, і я зараз намагаюся забути, що в мене є така дочка.
