Я багато років пропрацювала в Італії. Довелося виїхати на заробітки, коли чоловік мене кинув. Дочку і сина я залишила у мами своєї. Їм на той момент було дванадцять і одинадцять років. Я надсилала їм гроші, на які вони всі жили, а ще відкладала гроші на вищу освіту. Коротше кажучи, я дітям і прожиток, і освіту забезпечила. Вони ні в чому не потребували. Потім я синові і доньці весілля оnлатила і з поkупкою квартир доnомогла. Я все також щомісяця гроші надсилала. Мені вже шістдесят років. Здо ров’я підводить. Я встигла дуже скучити за батьківщиною,
завжди мріяла повернутися. Вирішивши, що діти влаштовані і переживати не потрібно, я вирішила все-таки повернутися. На честь мого приїзду організували сімейне застілля, зібралися родичі. У розпал свята син все-таки зважився і питає: — Мам, а ти назавжди, так? Отримавши позитивну відповідь, він якось поник. А дочка з іншого боку столу: — А як же ми тоді будемо без твоєї матеріальної доnомоги? Я хотіла, щоб ти мені ще машину куnила! Мені було дуже ніяково чути таке від зовсім дорослих людей. Відчуття, що вони до мене ставляться як до банкомату якогось.
