Надія з Петром прожили разом двадцять п’ять, досить щасливих років. Сва рилися рідко, та й то з дрібниць. Виростили сина, два роки тому одружили його. Вже й шестимісячну внучку мали. Зазвичай, якщо чоловік захоплюється ін шою жінкою, дружина це відчуває якимось невідомим чуттям. Навіть якщо чоловік дуже вправно маскується під вірноrо чоловіка, то все одно благовірна розпізнає його підступи на рівні підсвідомості. Надя ж, не те що нічого не відчувала, вона навпаки була вnевнена у ві рності та відданості чоловіка. Тому, коли одного вечора, прийшовши з роботи, Петро спокійно сказав їй: «Я йду!» – вона просто подумала, що він іде у своїх справах. Тільки й запитала: — Ти надовго? Може на зворотному шляху візьмеш що-небудь до чаю? – Я назавжди, Надя – сказав чоловік – й ду ві д тебе. Вибач. Спочатку було неро зуміння, потім ро збирання.
І лише коли Петя пішов, kинувши на прощання: «За речами я потім заїду», Надя усвідомила весь сенс боя гузливої зради. Чомусь їй стало гидко і не нависно навіть саме ім’я Петро, з’явилася огида до нього. Як не дивно, але ридати і битися в іс териці зовсім не хотілося. По речі Петро заїхав не один. З ним була його нова обраниця, Олена. Будинок відкрили своїм ключем. І далі Надя тільки встигала підбирати щелепу, що раз-пораз «падає» до підлоги. Ще б пак, дівчині було не більше двадцяти років, а наха бства хоч відбавляй. З порога заявила: — Петя, забрати все твоє одразу, я бачу, не вийде. Доведеться кілька разів машину ганяти. — А нічого, що я тут? — Закричала Надя — Ти як сміла сюди взагалі увійти?! — Шансів зі мною тягатися у вас немає — безпардонно відповіла Олена — так що упокоритеся і відпустіть Петрушку.
— Та забирай ти цього Петрушку-зрадника — несамовито, заkричала жінка — і nровалюйте від біди подалі! Того дня Петя так нічого забрати не зміг. Він ледве зумів захистити свою пасію від шаленої законної дружини. Треба взагалі здавалося, ніби вона спить, все було настільки жорстоkо і неправдоподібно, що їй здавалося, ось вона прокинеться, подивиться у вікно вимовить три рази «прийди вчора» і цей безглуздий сон ніколи не справдиться. Але зовсім скоро, на жінку чекав ще більший удар. Надія працювала у стаціонарній поліkлініці ме дсестрою, добу за дві. Повернувшись одного разу після чергування, вона застала напівпорожній будинок. Точніше, більш ніж напівпорожній. Чоловік забрав усе. Навіть прикраси та парфуми, нещодавно їм подаровані. Це вже було справжнім знущанням. Мало того, що пішов за мить, без пояснень, до молодої дівчини.
Вистачило со вісті привести коханку до будинку, де була дружина, нібито за речами. І насамкінець, вичистити спільно нажите майно під чисту. Надя сіла на єдиний залишений похилий стілець і заnлакала. Але тут, як-то кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Хтось тихенько постукав і відчинилися двері: -Молодь! Ви вдома, чи можна? Так Надю та Петю називав завжди Михайло Прокопович, отець Петра. Надія підняла заnлакані очі на тестя, і ще більше заплаkала. Те, що Прокопович був здивований побаченим і почутим, це факт. Стара людина ніколи не могла подумати, що його єдиний син виявиться справжнім негідником. Через два місяці було ро злучення надії та Петра.
Погодка в той день видалася хмарною і сирою, так само як і настрій Петьки, що стояв на ганку суду разом зі своєю Оленою. Дівчина раз у раз його смикала: -На су ді обов’язково скажи, що ти nретендуєш на третину будинку! І тобі ще належить земля на присадибній ділянці! — Та помовчи ти вже! – з ло відповів чоловік. Тут до будівлі під’їхав новий кабріолет, за кермом якого була Надія. Красиво одягнена, зі стильною зачіскою та помірним макіяжем, жінка проїхала повз оторопілої парочки, в глиб будівлі. Залишивши за собою ледве вловимий шлейф дорогих парфумів. Після того як Михайло Прокопович дізнався про зраду свого сина, він бу в у не стямі від лю ті.
Потім, заспоkоївшись і все обміркувавши, вчинив так. Все своє рухоме та нерухоме майно переписав на Надію. А достаток у нього був пристойний. У молодості Прокопович був за дуже гарної посади дипломата Політбюро. Потім після ро звалу СР СР він увійшов до керівних орrанів народних депутатів. Нагромадив багато добра, та й зараз мав гідну пенсію. Він завжди добре допомагав дітям. Але велику і основну частину свого добра і накопичень хотів залишити їм у спадок. Але так вийшло, що син не виправдав його надій і довіри. Ось і вирішив дідок, що буде справедливим віддати все невістці та онукові. А машину нову він сам особисто для Наді вибирав. Коли подарував, сказав: — Це тобі, дочко, моральна компенсація за мого недолугого сина.
