Коли я виходила заміж за Василя, то навіть уявити не могла, що свекруха мене так незлюбить. У Марини Степанівни було написано, що я їм нерівня. Як тільки вона не вмовляла Василя відмовитися від витівки взяти мене за дружину, але все марно. На весілля не дала ні копійки. Довелося брати кредит. Якби не моя мама – уявлення не маю, як ми б його виплатили. Вона й сама ледве кінці з кінцями зводила, але з кожної зарплати відкладала по пару гривень, щоб нам допомогти. А нам із чоловіком довелося виїхати на заробітки до Польщі, щоб хоч якось упоратися. Згодом тут добре обжилися — навіть придбали маленьку двокімнатну квартирку.
Дітям тут дуже подобається. Перші місяці після початку війни я не могла собі місця знайти — дуже хвилювалася за маму. Вона живе у Харкові, а там постійні коաмари. Я одразу запропонувала їй перебратися до нас, але вона відмовилась. — Доню, чого я вас з дітьми утискатиму? Поки все добре, залишатимуся вдома. А от свекри – навпаки! Комфорт інших людей їх ніколи не цікавив. Заявили Василю, що збираються приїхати до нас. Навіщо? Вони мешкають у Львові! Там усе спокійно. Свого обурення я, звичайно, чоловікові не висловила, але дуже засмутилася цією новиною. Марина Степанівна з перших днів почала поводитись, як повноправна господиня квартири. У кухні переставила все на свій лад, викинула половину моїх продуктів,
бо вони їй здалися не надто свіжими — одним словом, робила все, щоб показати, яка я нікчемна дружина. Я терпіла! Але коли свекри поставили мене перед фактом, що до нашої квартири збирається переїхати ще й їхня дочка з родиною, я не витримала! – Якщо ви хочете, щоб Дар’я влаштувалась у Польщі, то орендуйте, будь ласка, собі квартиру, і там всі разом живіть. А мій будинок не готель! Золовка так і не приїхала. Але краще жити від цього не стало. Чоловік на мене образився. Навіть не розмовляє зі мною. Раніше наші стосунки були теплими, ніжними. Тепер Василь каже, що розчарований тим, як я повелася із його родиною. А я провини за собою не відчуваю, мені здається, що я все зробила правильно.
