Дружину не врятували; він приніс додому маленький пакуночок — доньку. А вона собі сама маму знайшла.- Дівчинка, ти до кого? — запитала я.- Я маму шукаю, ви її не бачили? — на мене подивилася маленька дівчинка років шести. Я задумалася, в цьому будинку я жила зовсім недавно і наскільки знала, квартира, перед якою вона стояла, весь цей час була порожньою.- Але там ніхто не живе, — відповіла я дівчинці. У відповідь вона розридалася і сіла на сходи.- Тітонько, нам дуже мама потрібна! Тільки вона може все змінити, тато дуже по ній сумує. Я розгубилася, не розуміючи, чим допомогти цьому чудовому створенню; дітей у мене самої не було, тому й не знала, з якого боку підійти. Обійняти, запросити на чай, тільки до незнайомої тітки вона навряд чи піде. У цей час у мене задзвонив телефон; попросивши дівчинку нікуди не йти, я побігла відповідати. А повернулася — її і сліду не було. Весь вечір вона не виходила у мене з голови, вирішила я тоді подзвонити господині,
у якої квартиру орендую і запитати, хто ж мої сусіди по сходовому майданчику. — Там п’ять років уже ніхто не живе, — сказала Любов Іванівна — а тобі навіщо?- Сьогодні приходила дівчинка, маму шукала. Сусідка помовчала, ніби щось пригадуючи.- Це напевно Катіна дочка, так немає вже її давно. Чоловік її один та ще з немовлям на руках в цій квартирі мабуть жити не зміг, з’їхав. З тих пір вона пустує. Знаєш, Ір, вони недалеко зараз живуть, якщо прибіжить знову, відведи додому, — і жінка продиктувала мені адресу. Згодом ця історія почала забуватися; я працювала, приїжджала додому пізно, рано вранці їхала. Одного разу, напередодні новорічних свят, я знову почула тихий стук і схлипування. Кинулася до дверей — там стояла вона, та сама сероглазая дівчинка і плакала. — Що в тебе сталося? Де твій тато?- Він вдома, я маму шукаю, — тихо сказала вона. Згадавши, що у мене десь записана її адреса, я побігла її шукати, на цей раз попросивши дівчинку почекати у мене. Вона зайшла, озирнулася, присіла на пуф в коридорі.
А коли я все-таки знайшла заповітний папірець — вже солодко спала, згорнувшись калачиком. Акуратно перенісши дитину в вітальню на диван, я знову набрала номер господині.- Любов Іванівна, вибачте за турботу, пам’ятаєте, я вам розповідала про дитину, яка приходить в порожню квартиру навпроти? Так ось, вона у мене. Я хотіла відвести її додому, але поки шукала адресу — дівчинка заснула. Боюся, батько буде шукати.- Знаєш, Ір, я живу недалеко від них, зараз спробую сходити, будь на зв’язку. — Добре, — я поклала трубку і мимоволі замилувалася дівчинкою. Поправила неслухняне влосся, погладила по плечу․ Я так мріяла про своїх дітей, але, на жаль, моїй мрії не судилося збутися. З чоловіком ми колись жили душа в душу, прийшов час і ми задумалися про дітей. Я завагітніла відразу, але через деякий час втратила малюка. Позначився мабуть стрес на роботі, ми чекали перевірку, нервували, працювали без відпочинку. Дізнавшись, що знову чекаю малюка, я звільнилася з роботи, але мабуть у долі для мене були інші плани — цього малюка я знову втратила на ранньому терміні.
А потім, як би ми не старалися — завагітніти я більше не змогла. Незабаром від мене пішов чоловік; знаю, що в його новій сім’ї підростає дочка, але я про нього більше нічого не чула, навмисно виключивши зі свого життя разом з загальними друзями і знайомими. Так і жила вже більше семи років, одна в зйомних квартирах. Мої роздуми перервав тихий стук у двері. Кинулася відкривати — і не повірила своїм очам — на порозі стояв мій колишній чоловік.- Юра? Ти як тут опинився?- Я прийшов за донькою, почекай, Кірова 5, еге ж?— Правильно. Так це твоя дочка? Проходь, вона спить, — ми пройшли на кухню, я поставила чайник. Ось вже кого не очікувала побачити на порозі своєї квартири, але життя деколи нам підкидає і не такі сюрпризи. — Ми не завадимо тобі? Я можу розбудити Аню і забрати додому. — Нехай поспить, що у вас сталося? Вона вже кілька разів приходить і стукає в двері навпроти. Юра втомлено прикрив очі, а потім почав розповідь:- Кілька років тому ми жили в цій квартирі з Катею.
Це житло дісталося їй у спадок від діда. Після весілля ми в’їхали в цю квартиру. А незабаром Катя завагітніла, я був на сьомому небі від щастя! Пам’ятаю, як відвіз дружину на пологи, вона плакала, переживала, мабуть відчувала. Взяла мене за руки і попросила подбати про дитину, якщо з нею що-небудь трапиться. Під час пологів почалися ускладнення, дружину не врятували.— Прости, мені дуже шкода, — я погладила Юру по плечу, бачила, як він кріпився, але зрадницькі сльози текли по його щоках знову і знову, немов він тримав всю цю біль всередині, а тепер закінчилися сили, і вона вирвався назовні. Тут почувся тупіт дитячих ніжок в залі. Юра кинувся до дочки, обняв її і пригорнув до себе.- Аня, я хвилювався, чому ти пішла, не попередивши?— Я просто хочу знайти свою маму. — Ми її обов’язково знайдемо, але трохи пізніше, йдемо додому.
— Спасибі тобі Іра, ось мій номер, — Юра простягнув мені свою візитку — телефонуй, якщо раптом Анютка знову прибіжить сюди. Ми живемо неподалік, дорогу вона тепер знає добре.- А звідки вона дізналася адресу цієї квартири? — поцікавилася я.— Сам показав, — зітхнув він, — треба було забрати деякі речі, Аня побачила Катіни фотографії на стінах і з тих пір вона марить зустріччю з матір’ю. Я ж казав, що Катя просто поїхала, але обов’язково коли-небудь повернеться. Вони пішли, а через кілька днів Юра мені подзвонив. Так ми стали знову з ним спілкуватися, по вихідним ходити втрьох в парк, кафе і кіно. Аня прив’язалася до мене і навіть якось назвала мамою.- Ір, — одного разу сказав Юра — переїжджай до нас, вистачить по чужих кутках мотатися, Аня по тобі сумує, часто запитує.- А ти?- І я — він опустив очі і взяв мої руки в свої — дуже скучив. Прости мене за все.
