Моя дочка завжди відрізнялася яскраво вираженим егоїзмом і байдужим ставленням до мене. Свєтка ніколи не слухала моїх порад, не зважала на мою думку, але нещодавно її нахабство і нетактовність досягли свого піку. Світлана з чоловіком почали жити у мене після весілля. Ми втрьох жили у трикімнатній квартирі, що дісталася мені від чоловіка. Якось моя донечка блиснула розумом: — Мамо, — каже, — ми з Олексієм збираємося переїхати в інше місто по роботі, і нам доведеться куnити там квартиру нам. — Хоч в Америку, а мені яка справа? — Розвела я руками. – Ми хочемо продати цю квартиру, щоб на гроші від неї куnити будинок в іншому місті. Від цих слів моєї донечки у мене аж очі на лоба полізли … як це продати. Я не збиралася виставляти на продаж жодного сантиметра мого будинку.
— А де мені пропонуєш жити потім? З вами в іншому місті, чи що? — Ні, звісно, ми не потягнемо. У будинку для літніх людей. Я підшукаю тобі добрий варіант. Побачиш – нудьгувати не доведеться. — Нудьгувати не доведеться, бо нікуди я з цього будинку не з’їду. Це мій куточок, я тут збираюся жити все життя. Не подобається – скатертиною дорога, вас тут ніхто не тримає. Я побачила, як зять почав червоніти від злості від моїх слів. Але я не відступала. Невдовзі після цього інциденту я пішла до нотаріуса і написала заповіт, за яким мій дім переходив сільраді після мене. Дізнавшись про це, дочка із зятем зібрали свої речі, назвали мене божевільною та пішли. А я зраділа… Мені такі родичі і даремно не потрібні.
