Пролунав дзвінок у двері. Відкриваю, чи стоїть дівчина. З пузом. — Здрастуйте, я до Андрія. Мене батько з дому вигнав, коли дізнався, що ваrітна. Ось я й прийшла до Андрія, сподіваючись, що, дізнавшись про свого малюка, він не прожене мене, — затараторила вона, ніби заготовлену мову. — І чим ти думала, коли в ліжко до одруженого чоловіка залізла? — я мало не задихнулася від обурення. З чоловіком та нашим сином, у вузькому сімейному колі, ми два місяці тому відзначили наше з Андрієм срібне весілля. А він собі вирішив молодуху завести? У голові не вкладається! З роботи приходить вчасно, на дачу їздимо разом, з онуками теж нянькаємося разом. Коли тільки встиг, гад?! — Як одружений?
Чому одружений? Він мені про дружину нічого не розповідав, – промимрила дівчина. — Ти мені тут овечку з себе не будуй! Миттю волосся повідсмикую! — Вибухнула я і зачинивши двері пішла на кухню. Пити корвалол. «Зрад ник! Не пробачу! Тільки заявись додому!..», накручувала сама себе в очікуванні чоловіка з роботи. А потім уnала на стілець і заревіла білугою. Вхідні двері відчинилися, як завжди, о сьомій п’ятнадцять. — Зінуля, а що за дівчина плаче у нас на майданчику… Опа- на! А в тебе очі чомусь червоні?! Що трапилося?! — Гад! Сволота! Зрад ник! Заліз під спідницю до молодої, а тепер прикидаєшся?
Андрій стояв, роззявивши рота. — Ти це про що? Чи можеш по-людськи, без криків пояснити? І тут я заплющила очі і розплющила рота. Пригадала всі образи. Навіть те, що він назвав сина Олександром, а не Павлом, як я хотіла. — Так, здається, я починаю розуміти, — сказав чоловік і пішов до дверей. Повернувся із ваrітною дівчиною. — Дівчино, скажіть, будь ласка, ви до кого прийшли? — До Андрія Максимова. Пробачте мені, будь ласка, — тихо промовила дівчина. — А моє прізвище як? — Запитав він у мене. — Самохін, — сказала я і до мене дійшла вся абсурдність моїх звинувачень. – Максимов живе поверхом вище. Ось він не одружений, – сказав чоловік дівчині, і вона пішла. Чоловік тиждень вдавав, що образився на мене…
