Десять років тому ми з чоловіком куnили будинок в селі. Раділи. – Не радійте. Скоро вас гості замучать, – усміхнулася мама. Я не повірила її словами. А потім почалося. Спершу було жах жахом. Кожні вихідні, кожні свята до нас, без запрошення ввалювалися гості. Ясна річ, всім хочеться вирватися з бетону та асфальту на природу. На шашлики. А якщо там ще й дах над головою, і лазня, і річка поруч, то тягне як магнітом. А господарям це як? Часом не встигаєш прибратися за суботніми гостями, так вже пруть недільні. І добре якщо їдуть зі своїм маринованим м’ясом.
А бувають і такі, що їдуть з порожніми руками. Ну або прихоплять з собою пляшку. Як би натякаючи. Ніби немає у господарів інших турбот, як приймати непроханих гостей. Адже у нас ще й господарство, і город. Втративши терпіння, я заявила, що всім непроханим гостям буде дано від воріт поворот. Зробили вигляд, що образилися. Але приїжджати не перестали. Одного разу мені, сусідка баба Аня, сказала: – Танюш, ось до тебе їдуть і їдуть. Так ти їх до справи пристав. – Еврика! – кричала я. – Спасибі, баба Аня. Ти геній. І почала цілувати її щоки. Баба Аня лише здивовано плескала очима…
Весна. Початок городньо-господарських робіт. І перші гості на порозі. Я видала всім лопати і направила перекопати город. У гостей раптом з’явилися термінові справи, і вони по-тихому злиняли. Ні баньки не дочекалися, ні шашликів. Через тиждень телефонують інші. Просять дозволу приїхати в гості. – Приїжджайте звичайно. Я м’яса намариную, чоловік лазню розтопить. А ви нам доnоможете гній розкидати і на городі роботи повно. Не приїхали. Ось так я відвадила гостей. Не всіх, звичайно. Є такі, що й приїдуть, і з роботами доnоможуть. Такі гості нам завжди в радість. Ласкаво просимо!
