Якийсь час тому нашу родину вразила жахлива подія – автомобільна аварія коштувала моєму батькові ноги. Після смерті моєї мами він жив один у своїй просторій трикімнатній квартирі, а ми з сім’єю задовольнялися своєю маленькою затишною квартиркою, зручно розташованою поруч із роботою та школою. Однак після нещасного випадку – щоб подбати про нього – ми вирішили переїхати до нього. Внаслідок аварії він став фізично інвалідом, але психічно він залишився здоровим.
Моя дружина добровільно звільнилася з роботи, щоб наглядати за батьком і нашим сином, залишивши мені лише відповідальність за домашні завдання. Пристосуватися до нового розпорядку було непросто. Ми боролися, але зрештою знайшли способи адаптуватися до нових обставин. Якось до батька прийшов його старий друг. Я поїхав у справах, а вони сиділи за чаєм, вдаючись до спогадів; їхня розмова була наповнена загальним гумором. Однак моя дружина ненароком підслухала, як він критикував нас перед своїм другом.
Він бурчав про наше надмірне споживання води та електрики, наші звички в їжі, куховарство моєї дружини і гучні ігри нашого сина. Почувши його різкі слова, моя дружина була приголомшена і скривджена. Я теж був спантеличений його скаргами, оскільки ми взяли на себе витрати на всі комунальні послуги та за його повноцінний догляд. До його пенсії я ніколи не торкався, і навіть поповнював його гаманець зі своєї кишені. Тому його слова глибоко зачепили мене.
Ми не виявляли нічого, крім любові та турботи: моя дружина навіть пекла його улюблені пироги чи не щодня. Після цього випадку мені зателефонувала моя засмучена дружина: вона не могла стримати сліз. Я одразу ж вирішив, що ми повернемося до нашого старого будинку. Я продовжував час від часу відвідувати його, але відчував, що без нас йому краще. Зарплата його доглядальниці відтепер надходитиме з його пенсії.
