Наш роман із Костею почався несподівано, коли колега познайомила нас під час обідньої перерви. Він кидався у очі, був одягнений у костюм і тримав у руках документи. Увечері він написав мені, дізнавшись мій номер у нашого спільного друга. Ми зустрічалися чотири роки, а потім вирішили одружитися. Невдовзі ми дізнались, що я вагітна, і обидва були в захваті. Однак з появою дитини напруга зросла. Костя відчував тиск єдиного годувальника та обурювався моїми потребами та потребами нашої дитини. Сварки загострювалися, і одного разу він навіть спробував ударити мене, звинувативши, що я все беру і нічого не даю натомість.
Незважаючи на те, що я намагалася бути ідеальною дружиною – стежила за тим, щоб він ніколи не йшов на роботу голодним, підтримувала чистоту в будинку і була економною у витратах, – наші відносини погіршувалися. Одного разу, провівши кілька годин із подругами, я повернулася до чергової спекотної сварки. Костя ображав мене, називаючи наш шлюб помилкою та принижуючи мене. Його поведінка ставала дедалі токсичнішою. Я намагалася догодити йому, але це було принизливо. Зрештою ми розійшлися. Він не виявляв інтересу до нашої дитини, лише зрідка дзвонив, щоб знущатися з мене.
Я ж наполягала на аліментах, бо він усе ще був батьком. За ці три роки я зробила кар’єру, покращила житлові умови та насолоджувалася життям. Тим часом Костя знову одружився. Нещодавно він з’явився у мене у дверях із великим пакетом і запропонував помиритися, стверджуючи, що нікого краще не зустрічав. Він сказав, що його нинішній шлюб майже скінчився. Я засміялася, побажала йому всього гарного і зачинила двері. Його візит підкреслив його егоцентризм та нездатність цінувати те, що він втратив. Я вважаю, що була гарною дружиною, але те, що Костя не зміг цього зрозуміти – його втрата, а не моя.
