Із чоловіком у нас було двоє дітей. Він завжди хотів забезпечити їхнє майбутнє, тому постійно зникав на заробітках у різних країнах. Після школи донька вступила до медичного. Колись я сама мріяла стати ліkарем, але не вийшло. Тому нині робила все, щоб сплатити за навчання своєї доньки – і щоб її мрія обов’язково збулася. Закінчивши інтернатуру, Іванка оголосила, що зібралася заміж. Ми з чоловіком відразу ж вирішили подарувати їй квартиру. Після весілля ми допомогли зробити ремонт. Коротше кажучи, забезпечили їх за повною програмою.
Син вступив до технікуму, відучився на механіка. Одружився, батьки нареченої подарували їм однушку — туди вони і переїхали. Ми з чоловіком видихнули спокійно, але мене постійно мучала одна думка: синові ми нічого не дали. Якось я поділилася своїми переживаннями з чоловіком, увечері того ж дня ми вирішили подарувати синові земельну ділянку. Можливо, він захоче збудувати на ній будинок. У вихідні ми покликали в гості сина з невісткою і сказали їм, що ми маємо для них подарунок.
Вручили документи синові, але чомусь він не зрадів. Він навіть не спитав, де знаходиться ця ділянка. Я не витримала і запитала: -Синку, що не так? -Ви сестру завжди любили більше. Подарували їй квартиру за 30 тисяч, а мені ділянку тисяч за 10. А нам, як не дивно, у маленькій однокімнатній квартирі дуже тісно. З одного боку, я зрозуміла свого сина. Але ж з іншого – наші батьки нам навіть табуретки не подарували. Усього ми досягли самі. Та й він таки чоловік: забезпечити сім’ю квартирою – це його прямий обов’язок.
