22 роки тому я переїхала до Італії, залишивши позаду фінансові труднощі та зруйнований шлюб в Україні. Моєю мотивацією була моя маленька дочка, Юля. Спочатку я залишила її з матір’ю, самостійно долаючи тяжкі умови життя в Італії. Я ночувала в парках і на вокзалах, сповнена надією дати Юлі краще життя. Після чотирьох важких років за допомогою доброго італійця я привезла Юлю до Італії.
Вона процвітала, навчалася у школі, а потім – у коледжі. Вирішивши не допускати, щоб дочка зіткнулася з тими ж труднощами, які випали на мою долю, я була щаслива, коли вона вийшла заміж за німця і оселилася в Німеччині. Я теж знайшла кохання в Італії, з Роберто. Але після його недавньої смерті його діти змусили мене виїхати.
На мій страх, дочка холодно запропонувала мені повернутися в Україну, якщо я більше не хочу працювати в Італії. Її байдужість глибоко поранила мене з огляду на те, на які жертви я пішла заради неї. Повертатися в Україну не хочеться, мами вже немає, а наш старий будинок став непридатним для життя. Розбита невдячністю дочки, я зараз розгублена, що ж робити далі…
