Було мені тоді двадцять років, я вчилася на другому курсі університету. Якось після дня народження подруги я повернулася додому nьяненькая і далеко за північ, варто було мені переступити поріг дому, як на мене склалися дві пари дуже незадоволених батьківських очей. -Наталя, ти переходиш всі межі. Тут біс мене смикнуві з заплітаючєю мовою почати сперечатися з ними, що я самостійна дівчина і можу робити все, що захочу. -Якщо ти така доросла, тоді , може, сама будеш себе утримувати? – запропонував батько. Такого повороту подій мій мозок не очікував, але йти на поступки було пізно, тому я стала з подвійним ентузіазмом доводити, що я відмінно впораюся з цим.
-Відмінно, раз ти така доросла, що можеш приходити додому за північ і з працею стояти на ногах, то у тебе три дні, щоб з’їхати, Наталія, — підвела підсумок мама. Правильно кажуть, що ранок вечора мудріший. Вранці мені вже було соромно. Вчорашні події я пам’ятала , але коли вранці батько глузливо запитав: -Ну що, не передумала бути сильною і незалежною? Моя впертість узяла верх. -Ні! Поїду домовлятися з гуртожитком. Благо, що підробіток у мене був, і голодна погибель мені не загрожувала. В гуртожиток я їхала зовсім без ентузіазму. Відразу згадалися розповіді подруг про тарганів та іншої жвавості.
Всю дорогу в мене в голові йшла активна дискусія: “Навіщо ти на це підписалася? Добре з жили!” І з іншого боку: “Це хороший досвід життя, Ната, нам пора подорослішати!” Кімнату мені погодилися виділити. Варто сказати, що вона була не в найкращому стані. Побачивши умови, я реально була готова кинути цю затію з самостійністю, але тут мама подзвонила: -Батько сказав, що ти пішла домовлятися з гуртожитком. Наталі, ти серйозно, чи що? Ми думали, що це п’яний бред. Тобі варто просто вибачитися і слухатися відтепер! Тут уперта частина душі знову заперечила: -Так, серйозно, мамо, завтра ж з’їду. Ну що я можу сказати про самостійнє життя? Жити доводиться скромно, сусіди у мене не дуже: галасливі студенти і тарrани. Живу в гуртожитку вже два роки. Була готова ні разу за цей час повернутися в батьківський будинок і вибачитися, але гордість не дозволяє. Думаю, що цю кашу мені потрібно доїсти, раз вже я її заварила.
