Галина була найкрасивішою дівчиною у селі. Раз у раз вона чула, як, то одна, то друга мамина подруга говорили тій: – Ну і красуню ти наро дила, Світлано. Усім хороша. Заміж її віддайте за баrатого та щедрого. Чи не прогадаєте. І ось це “не прогадаєте” втлумачилося дівчинці в голову. І на всіх своїх сільських шанувальників вона дивилася зверхньо. А мати пестила і плекала її, за що батько, Степан Ігнатович, часто лаявся на неї. – Балуєш ти нашу дочку, Світлано! Їй незабаром виходити заміж, а вона ні варити, ні шити, ні на городі працювати не привчена. Хто її заміж візьме? – Нема чого дівчинці на городі горбатитися! – відповіла дружина. – З її красою вона у місті собі баrатого чоловіка знайде.
І житиме на всьому готовому. – Та де ти такого їй чоловіка знайдеш, щоб з неї порошинки здував?! Дружина – це не прикраса, яку поставив у сервант і захоплюєшся нею. А наша дочка, окрім як перед дзеркалом крутитись, нічого не робить! – Не чіпляйся до дочки. Усі ви мужики однакові. Любите лише очима. – Як би тобі не пошkодувати про своє виховання… Галина закінчила школу, вступила до університету на заочне відділення. Їздила лише на сесії. Але і за цей місяць, зі своєю красою, встигла знайти баrатого залицяльника. Розповіла про Артура батькам. Батько відразу навів довідки.
З’ясувалося, що Артур вже чотири рази був одружений і всі чотири дружини самі пішли від нього. Чому? Це Степана Гнатовича вже не цікавило. Поділившись зібраною інформацією з дружиною та дочкою, батько заборонив Галині навіть думати про Артура. Слава Богу мізків послухати батька у дівчини вистачило. Сама зрозуміла, що для цього серцеїда вона чергова іграшка. Тим часом усі Галиніни сільські шанувальники один за одним зіграли весілля. А дівчина все верне ніс. Нарешті і вона вийшла заміж за однокурсника. Чи не багатого, не красеня. Хлопець, як хлопець. Нічого особливого. А мати з подругами зітхає: – Однієї краси мало для вдалого заміжжя.
