Мама Ксюші не пере несла полоrів. Хто батько дівчинки – ніхто не знав. Ксюшу виростила бабуся. Нині дівчині двадцять шість років, вона працює листоношкою у своєму селі. Розносить газети та журнали. З усіма привітна, всім усміхається. Але особливо виділяє дядька Семена. Чому? Дівчина сама не знає. Ось тільки поряд з ним вона почувається спокійно. В безпеці. Так-то Ксюша захисту не потребує. Усі знають, що вона дівчина Стаса. Дівчина і сама користується повагою серед односельців. Але те, що Стас до неї сватається, робить її захищенішою. Ксюша із задоволенням приймає залицяння першого хлопця на селі, але поставила умову – заміж за нього вийде, коли той матиме свій будинок. Ось хлопець і намагається, будує новий будинок. Але він працює трактористом, а отже, справ по горло. Приділяти багато часу будівництву не вдається. Ось воно і йде повільно… – Дядько Семен, я тобі газети принесла, весело кричить Ксюша від хвіртки.
– Заходь Ксюшенька, чаєм тебе пригощу. – Дякую, дядько Семене, – дівчина заходила до чоловіка, віддавала газети, і починала розповідати сільські новини, ну і про свої справи, звичайно ж, теж… Ксюша, напевно, єдина дівчина, яка входить до Семена до будинку. Решту односельців Галина, сварлива і сkандальна дружина Семена, так налякала, що ніхто до них на поріг не ступить. А Ксюшу вона терпіла. Точніше, одного разу спробувала на дівчину побурчати, та одразу була поставлена чоловіком на місце. З того часу нічого Ксюші сказати не сміла. Втім, турботу про себе з боку дядька Семена, дівчина відчувала відколи пам’ятає себе. Він їй і гойдалку зробив у дворі бабусі, і взагалі допомагав бабусі по господарству. Чоловічі руки ох як потрібні на селі. І потім, коли Ксюша йшла до школи лісовою стежкою, вона щоразу, випадково, звичайно, зустрічалася з дядьком Семеном…
Минали роки, ось уже немає бабусі, немає і сварливої тітки Галі, і єдиною дорогою людиною (не рахуючи Стаса) був для неї дядько Семен. – Дядько Семен, я тобі газети принесла! Тиша. – Дядько Семен, ти де? Дівчина увійшла до будинку. Насіння лежало на підлозі. Поруч валявся конверт . Ксюша кинулася до чоловіка, машинально засунувши конверт у кишеню. Пізно… Після проводів дядька Семена в останню дорогу, сидячи вдома, дівчина згадала про конверт. Дістала, відкрила, почала читати. “Ксюшенько, доню, раз ти читаєш мого листа, значить мене більше немає. Я повинен тобі розкрити правду – я твій батько. Ти моя дочка. Я любив тебе завжди. Не гнівайся на мене, дівчинко моя, що я не сказав про це тобі за життя. Не хотів, щоб про тебе судачили кумушки, та й моя Галя могла тобі життя зrаньбити. Була б твоя мати жива – все склалося б по-іншому. Пробач!”. За два місяці Стас добудував будинок. Але Ксюша попросила почекати із весіллям ще рік. Вона твердо вирішила дотримуватися жа лоби по батькові.
