У мене не було відчуття поки нутої дитини. Навпаки, мені здавалося, що іншим дітям більше не щастить, адже батьки такі суворі і нудні. З мамою мені було більш ніж комфортно. Але ось одного разу цей громадянин з’явився в нашому житті знову. Абсолютно випадково. Після того, як у мене з’явилася гарна квартира недалеко від центру міста. У кожній родині є такі родичі, які в курсі всіх новин і вважають своїм обов’язком донести їх до кожного.
Зустріч була ніякою, адже тем для розмови у незнайомих людей вкрай мало. Не зумівши вивести мене на душевну бесіду, людина перейшла до справи. Як ви думаєте, що йому було потрібно? Звичайно, гроші. Причому чималі, всього сто тисяч гривень на розвиток бізнесу. «Я обов’язково все поверну з великими відсотками» — було обіцяно мені. Все було піднесено так, що він мало не на межі банкрутства. «Скоро навіть хліба нема на що буде купити» — поскаржився родич. І я дала йому грошей. Шість тисяч: по одній за кожен рік, який він витратив на моє виховання.
Що тут почалося?! Суцільний фарс: закиди в небажанні допомогти «рідному батьку», звинувачення в меркантильності, жадібності, черствості. Апогеєм стали насилу вичавлені «чоловічі сльози». Я зітхнула, забрала гроші назад, дістала дрібні гроші і відрахувала шість гривень. Потрібно було бачити це яскраво-червоне обличчя. Більше я батька ніколи не бачила
