— Даша, ти не забула, ми в суботу запрошені до моєї мами? — Запитав у мене Борис, повернувшись увечері з роботи. Я мовчки кивнула. Іти в гості до свекрухи зовсім не хотілося. Але подітися було нікуди. Все-таки день народ ження. Ми з Борисом познайомилися у першому класі, і з того часу так і не розл учалися. Згодом шкільна дружба переросла у кохання. Закінчивши школу, ми одружилися. Вирішили, що ми матимемо багато дітей. — Спочатку п’ятьох, а там подивимося. Ти, Даша, не хвилюйся, діти у нас ні чого не потребуватимуть.
Я багато працюватиму. І ось мені тридцять два. У нас двоє синів та донька. Борис, як і сказав, забезпечує сім’ї гідне життя. Я знову чеkаю дитину. Чоловік весь світиться від щастя. Тільки одна людина не поділяє радості – це свекруха. Борис – її єдиний син. Їй би тільки радіти онукам, а вона навпаки, ходить похмуріше за хмару, і майже не спілкується зі мною. У суботу день наро дження свекрухи. Я вбрала дітей, упаковала торт, взяла квіти та подарунок. Ми прибули на звану вечерю. Отримавши холодний кивок від іменинниці у відповідь на моє вітання, ми пройшли кімнату, де було накрито стіл.
Квартира була вже сповнена гостей. То були всі родичі чоловіка. Через пару годин, я вирішила з’ясувати, чому у свекрухи таке ставлення до мене. — А як я маю до тебе ставитися. Ти ж нероба і нахлібниця. Сидиш на шиї мого сина. Жодної kопійки за все життя не зар обила. А він, бід ний, працює і вдень, і вночі. – Я господарство веду. Дітей виховую. Адже у нас їх троє, скоро буде четверо. Ви все знаєте. — Ось саме, наро джуєш ти дітей, щоб не працювати. — Мамо, ти що? Це ж моя дружина і твої онуки, — здивовано вимовив чоловік. Борис, забравши мене та дітей, поспішив до виходу.
