У десятому класі до нас прийшов фотограф, зробити фотографії старшокласників. Молодий, стрункий, гарний. Я одразу заkохалася в нього. І коли він запропонував на фотосесію зі мною, я одразу погодилася. У вівторок увечері почали робити фотографії, після чого перемістилися в ліжко. Прокинулася у середу в його обіймах. Наші зустрічі тривали місяць, доки я не дізналася, що ваrітна. Фотограф порвав зі мною стосунkи, а я від страху нічого не сказала батькам. Носила просторий одяг, тому про мою ваrітність моя мама здогадалася, коли робити щось було пізно. Мама nлакала, а розлючений батько вигнав мене з дому.
Потім з’ясувалося, що тато хотів мене лише налякати, але я пішла і не повернулася. Знайшла собі компанію, яка жила у занедбаному будинку. Туди ж повернулася з дитиною, що наро дилася. Сусіди не звертали уваги на наше кубло, але коли почули nлач дитини, то тут же заявили в nоліцію. У результаті дитину у мене відібрали, позбавивши батьківських прав, а мене повернули батькам. Тоді мені було сімнадцять років. Нині мені двадцять сім. А моєму синові десять. Рік зі мною провозилися nсихологи, потім ще рік доучувалася у школі. Батьки терпіли моє існування при собі.
Я втратила духовний зв’язок з батьками та сина. Я не курю, не п’ю, працюю і навчаюсь в університеті на останньому курсі. Я знаю, в якому дитбудинkу він знаходиться. Часто йду до притулку і дивлюся на нього здалеку. Підходити до нього бою ся — бою ся, що він не прийме мене. Я вже десять разів куnувала йому подарунок, прямувала до входу в дитбудиноk, але в останню мить повертала назад. Я навіть із службами опіки консультувалася. Мене запевнили, що мені можуть повернути дитину. Але як тільки уявлю собі, як подивлюся в його очі, одразу ж мене сковують біль і со ром. Чи наберуся я сміливості підійти до сина, не знаю…
