-Мамо, дай сто гривень! – сказав син. -Синку, до моєї пенсії ще тиждень, а грошей зовсім не залишилося… -Не можу, треба… -Юро, ти обіцяв, що перестанеш гульбанити, на роботу влаштуєшся… -Перестану… Влаштуюся… Дай! Жінка заплакала, але вона все ж таки дістала з кишені кілька останніх купюр, і одну простягла синові. -Дякую мамо! – той взяв гроші і вибіг з квартири. Анастасія Валентинівна опустилася на диван і гірко заплакала. Тридцять років пропрацювала вона вчителькою, а сина виховати не змогла. Так важко на душі, і тяжкі думки не полишають голову: -Тридцять два роки йому. Гульбанить. З дружиною розлучився. Аліменти. А як невістці… Мої внуки живуть, і я їм допомогти нічим не можу. Отже, пенсія невелика, то син ще її бере. А ще два роки тому все непогано було. Так, гуляв трохи, але працював. Добре заробляв. Коли фірма закрилася і його звільнили, все й почалося. Роботу хорошу знайти не міг.
Грошей – нема, дружина – свариться. Не витримав мій Юрко, – важко зітхнула вона, витерла сльози. – Треба в магазин сходити. Хоч хліба й картоплі купити… Вона кивала на вітання сусідів та знайомих, але намагалася не вступати у розмови. Соромно було за сина. Жінка пішла до дальньої крамниці – там знайомих менше… Купила хліба, трохи картоплі, пару цибулин. І поволі пішла назад. Раптом біля неї зупинився великий джип, з нього вискочив якийсь чоловік і кинувся до неї. -Анастасія Валентинівно, здрастуйте! – радісно вигукнув він, і легенько обійняв її. -Ви хто? – жінка застигла від здивування. Вона уважно глянула на чоловіка і ахнула. -Славко?! – нарешті сказала вона. Анастасія впізнала в ньому свого колишнього учня. -Сідайте! – посадив він свою колишню вчительку в машину. -Ой, Славко, яка у тебе машина! -Так, пощастило мені. Тут недалеко котедж почав будувати. -Молодець, ти, Славко!
-А як у вас справи? – і бачачи, що його колишня вчителька спохмуріла і низько опустила голову, одразу запитав: – Анастасія Валентинівно, у вас щось трапилося? З очей у жінки потекли сльози. -Ану, розповідайте! – сказав учень і впевнено додав. – Вирішу всі ваші проблеми. -Мою не вирішиш. У мене син гульбанить… І не знаючи чому, вона почала розповідати своєму колишньому учневі про своє життя. -Заспокойтеся, Анастасіє Валентинівно, розберуся я з цим! -Славко, не треба! – похитала головою жінка. -Все буде добре. Давайте, я вас до вашого дому довезу! Довіз до будинку і поїхав, схвально посміхнувшись на прощання. Надвечір Юрій проспався і пішов шукати пригод. Як завжди! І, як завжди, на думку спало: -Треба завтра пошукати роботу. Матері обіцяв. Треба за розум братися, вже тридцять два, але тут же ця думка була відігнана іншою.
– Василь, сьогодні обіцяв посидіти, треба до нього заглянути. Раптом до нього підійшов якийсь хлопець із телефоном і тут же біля нього зупинився розкішний джип, з якого вийшов чоловік. -Він, – кивнув чоловікові, той хлопець із телефоном, і кудись зник. -Сідай! – сказав чоловік Юрієві. -Що?! – не зрозумів той. -Сідай! Кажу. -Ти що, мужик? – здивовано глянув на нього Юрко. -Сиди спокійно! Все буде добре. Вони приїхали у котеджне селище. Селищем його поки що важко було назвати, в основному навколо йшло будівництво. Зупинились, біля однієї такої забудови. -Виходь! – сказав чоловік. Коли той вийшов і озирнувся. Чоловік почав розмову: -Слухай, Юрко! -Звідки ви мене знаєте? – запитав хлопець. -Слухай і не перебивай! Щодня до ранку охоронятимеш цей котедж. Щоранку отримуватимеш пʼятсот гривень. Працюєш без вихідних. -Ви що серйозно? -Я сказав – мовчи і слухай!
Раз на тиждень переказуватиму твоїй колишній дружині пʼятнадцять тисяч в рахунок твоїх аліментів, – чоловік з хвилину помовчав, даючи хлопцеві зібратися з думками. – Будеш гульбанити – тисяча гривень з тебе. Намагаючись не посміхатися, той суворо подивився на хлопця: -Ти добре зрозумів? -Так! -Он будка, – вказав він на невеликий, але цілком пристойний будиночок, і дав йому в руки ключ. – Там можеш чаю попити, перекусити. Він витяг з машини пакет: -На! Заварка і печиво на сьогодні, – дав чоловік йому пакет. – Із завтрашнього дня сам принось. -Дякую! -Завтра вранці о восьмій годині приїду. Працюєш з восьмої вечора до восьмої ранку. Телефон є? -Ні! -На, – простягнув неновий, але дуже пристойний телефон. – Там мій номер є, якщо що – дзвони. Одразу подзвони матері, попередь, що ти працюєш. Все! Чоловік сів у машину й поїхав. А Юрій хвилин десять стояв на місці, дивлячись очима на будиночок.
Нарешті, здатність розсудливо мислити, повернулася до нього: -Він взагалі хто? Я б і за половину погодився. А він ще й аліменти віддати обіцяв. Може жарт такий? А телефон дав? Треба матері зателефонувати. Набрав по памʼяті номер: -Мамо, я роботу знайшов. Ночами працюватиму. -Юрко, яка ще робота ночами? -Охоронцем. Усе мамо! Запиши цей номер. Поки що він моїм буде. Зайшов у будиночок. На вішаках робочий одяг. У кутку зварювальний апарат, ящики з інструментами. Вийшов, обійшов будівництво. Підійшов якийсь чоловік: -Ти, що у Славка охороняєш? -Так, – кивнув головою Юрій, хоч і почув це імʼя вперше. -Я – он там, – показав він кудись пальцем. – Он той котедж. Тут поки тихо, забудови тільки почалися. Удвох веселіше буде. Ти мені свій номер телефону, про всяк випадок, дай! Юрій розгубився, номер телефону він не знав. Миттєво придумав: -Диктуй свій – я запишу. Той продиктував, Юрко одразу натиснув на виклик:
-Все гаразд, – посміхнувся новий напарник. – Тебе як звуть? -Юрій. -Мене – Борис… Ніч минула спокійно. Декілька разів ходили з напарником один до одного пити чай. Вранці Юрій заварив новий чай – адже робітники прийдуть познайомитися. Справді, незабаром зайшов чоловік похилого віку, підозріло глянув на незнайомця: -Ти хто? -Буду ночами охороняти. -Щось Славко перестраховується, – надавши своєму голосу значущість, сказав чоловік і додав. – Я тут бригадир. Підійшов до чайника. -Ти, що чай заварив. Молодець! Стали заходити робітники. Знайомилися, перевдягалися, пили чай і вирушали працювати Ось під’їхав знайомий джип. Бригадир кинувся до хазяїна, що вийшов з нього, і почав щось розповідати. Той хитав головою. Коли бригадир пішов, господар котеджу підійшов до Юрія, привітався і строго запитав: -Порядок? -Так. -На, – простяг він гроші. – Не забудь, що о восьмій вечора на роботу. -Не забуду… …Юрій зайшов у крамницю.
Одразу потягло до стелажу з біленькою. Підійшов, довго дивився, але все ж таки відійшов. Купив м’яса, молока, хліба, картоплі й пішов додому. Мати вибігла в коридор, щойно він відчинив двері. Здивовано подивилась на сина. -Я м’ясця трохи купив і молока… Мати дивилася на це, як на диво, широко відкритими очима. І раптом заплакала. -Мамо, ти що? – обійняв її син. -Це я від щастя! Цілий тиждень син не гульбанив. Мати щодня, з якимось острахом і надією одночасно, зустрічала його з роботи. І цього разу не гульбанив. Мати полегшено зітхнула, а він дістав чергову зарплату і зі щасливою усмішкою віддав матері. Поїв і ліг спати. Син останнім часом намагався до вечора нікуди не виходити з будинку. Вона варила суп на кухні, коли заграла мелодія на її старому телефоні. Колишня невістка: -Здрастуйте, тітко Настя! – промовила та крізь сльози. -Даринко, що трапилося? – здивовано запитала жінка. -Мені на картку гроші прийшли, в рахунок аліментів, – відповіла та радісним голосом. – А в мене якраз грошей ні гривні не було.
-Так? – здивовано промовила колишня свекруха. -Як там, Юрко? -Вже тиждень не гульбанить, працює… Тьху, тьху, щоб не наврочити. -Гаразд, тітко Настя, я в магазин піду, поки діти в садочку. -Як вони там? -Вас згадують… Тітка Настя не плачте. Приходьте сьогодні ввечері до нас у гості. Поговорила Анастасія Валентинівна з невісткою й замислилася: -Щось тут не так! Не міг син за тиждень все це зробити. І тут вона згадала про свою зустріч із колишнім учнем, яка саме тиждень тому сталася. -Чи не Славко це все? Коли син прокинувся, вона не витримала і спитала: -Юрко, а в кого ти котедж охороняєш? -У Славка Поліщука. А що, мамо? -Ні, просто так запитала, – Анастасія Валентинівна щосили спробувала приховати посмішку. – Дай, Боже здоров’я хорошій людині! -Він обіцяв мене через місяць на хорошу роботу влаштувати. Наступного ранку мати чекала сина з усмішкою на обличчі. -Мамо, ти що така радісна? -Я вчора до внуків у гості ходила. -Ну і як вони там? – з якимось сумом запитав син. -Нормально. Від тебе аліменти прийшли.
Твоя колишня задоволена. -Прийшли все ж таки, – щасливо посміхнувся Юрій. -Так, сину, я внукам пообіцяла, що ти з ними на річку підеш. Євгену вже сім, до школи у вересні піде. Катя, тебе вже скоро забуде. Сходи! Сьогодні субота, вони не в садку. -Мамо… -Що, мамо? Поспи трохи і йди. Я пенсію отримала ось тобі гроші їм на морозиво. -Ні, мамо, давай трохи поїм і одразу піду. -Ти сходи пострижися і помийся, як слід. А я поки що приготую їм пакет із гостинцями. Юрій підійшов до квартири, де він прожив сім років і де вже не був рік після розлучення. Під’їзні двері були відчинені, якісь нові мешканці перевозили меблі, і він підійшов одразу до дверей квартири. Обережно постукав. Промайнуло світло у вічку, але все ж таки прозвучало питання: -Хто? -Даринко, це я… Двері відкрилися. Колишня зміряла його поглядом, усміхнулася: -А я тебе й не впізнала. На людину став схожий. -Тату, пролунав щасливий голос. -Євгене, як ти виріс? – обійняв він сина. Тут вийшла дівчинка, а батько здивовано відкрив рота:
-Катю, це ти! Доню… -Тату, чому ти довго не приходив? -Вибач мені, люба! – підняв дочку на руки, поцілував. -Тату, а це що? – дочка заглянула в пакет. -Це вам гостинці… Діти взяли пакет і попрямували на кухню. -А мене обійняти не хочеш? – запитала колишня дружина, коли діти зникли на кухні. -Даринко, ти пробач мені! – міцно обняв і поцілував він її. – Давай, почнемо все спочатку! -Ні, Юрко, спочатку не вийде, – кивнула вона у бік кухні. – Бачиш, якими вони вже стали великими. -Значить, почнемо з цього моменту. Після річки вони зайшли до бабусі. Євген одразу кинувся у кімнату, де давно не був і де залишилися його іграшки, сестра – за ним. А Юрко підійшов до матері: -Мамо, ми з Даринкою трохи погуляємо. -Ідіть! – кивнула мати. Вона радісно посміхнулася їм услід. Потім підійшла до ікони, що висіла на кухні, перехрестилася. І стала від щирого серця дякувати Богові за сина. Просити здоров’я дітям своїм та онукам, і… Своєму колишньому учневі Славку…
