Кілька місяців тому ми з дітьми вирішили повернутися з Праги до улюбленого Києва. Там нам було некомфортно: все було таке чуже, незвична шкільна програма, не було гуртків, не було секцій для дітей. Тим паче наш татко чекав нас удома, тож довго ми думати не стали. Незабаром ми були у Києві. Мої батьки живуть у селі на Вінниччині, а свекри – у Києві, недалеко від нас. Саме тому через пару годин після нашого повернення додому до нас постукала свекруха. Вона була дуже рада бачити онуків, міцно їх обіймала постійно, цілувала, але це тривало недовго. Коли я запросила всіх пообідати, нарешті разом, свекруха піднялася з місця, попрощалася з нами і пішла,
сказавши, що у неї виникли якісь справи. Це було дуже на неї не схоже, адже свекруха ніколи не відмовлялася від зайвої години, проведеної з онуками. Коли вона пішла, я попросила чоловіка зателефонувати і дізнатися, чому свекруха так різко пішла від нас. Її відповідь вразила мене до глибини душі. Виявилося, свекруха образилася на мене через те, що я не привезла їй подарунків із Праги… Вона ж завжди мені щось дарувала з відвіданих нею країн… Ну не розумію її. Вона ж привозила мені подарунки з відпочинку, а я одна летіла з двома дітьми та величезними валізами. Як вона собі уявляла: я мала закупитись подарунками для рідних перед приїздом?
