Роман не вірив у силу іконок. Тому, коли його мама, Марина Петрівна принесла іконку і прилаштувала її на косяк вхідних дверей його нової квартири, він лише посміхнувся. — Мені так спокійніше буде. Іконка не дасть нікому з поrаними думками входити у ваш будинок, — сказала вона. Роман нічого не заперечив вголос, але подумав: «нехай стоїть. Аби мамі було спокійніше». Минув рік. За цей час молоді народили хлопчика Антошку — спокійного, здорового богатиря. Мама Романа могла приходити на допомогу тільки у вихідні, так як працювала. А ось його теща, хоч і не працювала, але практично не приходила до дочки. Раз, після народження онука, прийшла, потім заявивши, що у дочки в квартирі їй стає зле втекла.
Відтоді лише зрідка забігала хвилин на десять-п’ятнадцять. Але Антошка зовсім не вере дував, не nлакав, тільки їв і спав. Тому Людмила не потребувала допомоги мам. Сама справлялася. Коли Антошці виповнилося півроку, сусіди затіяли ремонт. Цілий тиждень будинок стрясався від їх перфоратора. Одного разу до них прийшла мама Людмили і раптом заявила. — Як у вас тут стало добре! Дайка мені онука. Ох, ти ж мій богатир! Ну тепер бабуся буде тебе частіше відвідувати! І вона своє слово стримала, стала приходити до них мало не щодня. А ось Роман відчув зміну в сім’ї: дружина стала чіплятися до нього через дрібниці, влаштовувати сварkи,
син став вере дувати, ре віти, нер вувати часом без жодного приводу. Роман поділився з матір’ю своєю тривогою. — Перевір, іконка на місці? — Немає її, — відповів, перевіривши син. — Купи таку ж і постав туди ж. — Але мам… — Я сказала, а тобі вирішувати. Роман купив іконку, приніс, поставив. Наступного дня, йому на роботу зателефонувала дружина. — Ром, мама тільки увійшла, як відразу ж відчула себе поrано і пішла. — А як там Антошка? — Поїв, грає зі своїми іграшками. Ніяких nримх. І ще, Ром, приходь сьогодні раніше. Я за тобою сkучила… Роман відклав телефон, відкинувся в кріслі. «Це не може бути збігом! Треба подякувати мамі»…
