В той день я з дочкою поверталася додому від гастроентеролога. Моя дочка має проблеми зі шлунком ще від народження. Все її дитинство ми провели у лікарнях, доки нам не поставили діагноз. Я довго не розуміла чому дитина плаче, що б не робила вона не заспокоювалась. Була звичайна дитина, така як усі, але все змінилося в той момент коли я вперше дала їй спробувати їжу.
Якщо я правильно розумію, то, коротко кажучи, її шлунок погано перетравлює їжу. Ми проходимо лікування та це займає дуже багато часу. Вона їсть тільки дієтичну їжу та маленькими порціями. Інакше просто не може. Мої знайомі думали, що дочка хвора на інфекційну хворобу, але я точно була впевнена, що це не так. Після безлічі аналізів я знаю точно.
Отож ми їхали додому у тролейбусі де було дуже багато людей. Ми зайшли у салон на першій зупинці, тому ще було місце де сісти. Проїхали ми три зупинки і я встала, щоб на моє місце сіла вагітна жінка. Через одну зупинку зайшов старенький дідусь, він був згорблений і мав при собі велику сумку, яка навіть не застібалась, бо там було дуже багато різних трав.
Дідусь ледь стояв, йому важко. Дочка не задумуючись поступилась місцем для дідуся, хоч в неї й болів дуже живіт. Дідусь сів. Протягом усієї дороги він уважно дивився на дочку і щось тихенько собі під носа говорив. Я перелякалась за дочку. За дві зупинки до нашого виходу звільнилося місце і дочка сіла поряд з дідусем. Він дав мені сушене листя у газеті й наказав готувати чай та давати дочці. Потім він повернувся до дочки поклав руку на живіт і дуже тихо сказав:
– В тебе більше не було проблем з животом. Забудеш про біль! З того часу моя дочка не скаржиться на біль у животі, вона стала весела та енергійна. А чай, що дав дідусь вона випила весь.
